РОБИ НЕ ТЕ, ЩО ХОЧЕТЬСЯ, А ТЕ, ЩО ТРЕБА
У Юрка занедужав дідусь. Дідусеві було вісімдесят п'ять років. Він знав багато цікавих казок та дивних бувальщин, які любив слухати Юрко. А зараз він лежить і важко дихає. Мама сказала: — Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай його. Попро¬сить води — подай свіжої, попросить відчинити вік¬но — відчини. Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня разів зо три дідусь попросив води. Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати в м'яча. Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до за¬ходу схилилось. Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко грати, побіг додому. Ледве двері відчинив, підійшов до ліжка — й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води. Усе життя Юрка мучили докори сумління. Він ду¬мав: «Дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йо¬му хотілося пити, а в склянці не було ні краплини. А я грав собі з хлопцями в м'яча». «Роби не те, що хочеться, а те, що треба», — навчав Юрко свого сина.
А СЕРЦЕ ТОБІ НІЧОГО НЕ НАКАЗАЛО?
Андрійко прийшов зі школи й побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду. — А тата відвезли до лікарні, — каже мати. — За¬недужав батько. Вона ждала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний. Мати широко розплющеними очима дивилася на Андрійка. — А нам завтра до лісу йти, — каже Андрійко. — Завтра ж неділя... Учителька наказала, щоб усі при¬йшли до школи о сьомій годині ранку. — Ну й куди ж ти підеш завтра? — До лісу... Як наказала вчителька. — А серце тобі нічого не наказало? — спитала мати.
ПЕТРИК, СОБАКА Й КОШЕНЯ
Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в саду. Бачить, біжить назустріч кудлатий собака. Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилось маленьке кошеня. Воно втекло від собаки й просило Петрика: захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра. Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку і жалібно нявчить. Петрикові стало шкода кошеняти. Він узяв його на руки і хоробро пішов собаці назустріч. Пес зупинився, злякано глянув на Петрика і сховався у кущах.
НАЙЛЕДАЧІШИЙ У CBITI KIT
Лежав на столі кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки - одну зі сметаною, другу - з молоком. Кіт подумав: це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко? Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати - такий він був ледачий. Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл i клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко i горобець. Та xiбa легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі и заснув. Це був найледачіший у світі Кіт.
НАЙГАРНІША МАМА
Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
— Хто ти такий, де ти взявся? — Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму. — Хто ж твоя мама? — питає Соловей. — Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня. — Яка ж вона? — питає Дятел. — Моя мама найгарніша. — Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд. — У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня. — Ха-ха-ха! — зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. — Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора. — Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.
ЛЕДАЧА ПОДУШКА
Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся: - Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи. - Це подушка в тебе ледача,- відповів дідусь. - А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою? - Знаю я таємницю,- пошепки сказав дідусь.- Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою. - Справді? - зраділа Яринка.- Я так i зроблю завтра. Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити. Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.
ОБРАЗЛИВЕ СЛОВО
Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив Матір. Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить: — Простіть мені, Мамо, за образливе слово. — Прощаю, — сказала Мати й зітхнула. — Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово. Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові: — Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.
БО Я — ЛЮДИНА
Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі. Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу. Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові: — Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід. — Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя? — Я прибрав його з дороги. — Ви також спіткнулися й забили ногу? — Ні, я не спіткнувся й не забив ногу. — Чому ж ви прибрали камінь? — Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі. — Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?
ХЛОПЧИК І СНІЖИНКА
З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка. На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги, і її затопчуть». Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.
ДЯКУЮ
Дрімучим лісом йшли два подорожні — дід і онук. Була велика спека, подорожнім хотілося пити. Нарешті, вони підійшли до струм¬ка. Тихо дзюрчала холодна вода. Подорожні нахилилися, напилися. Дідусь сказав: -- Дякую тобі, струмочку.—Сказав це дідусь, дістав із сумки ложку і викинув із струмочка кілька жмень мулу. Онук посміхнувся і спитав: -- Навіщо ви, дідусю, сказали струмку дякую? Він же мертва істота, не ночує ваших слів, не відчує вашої подяки. -- Це так. Струмок нічого не почує. Коли б води напився вовк, він міг би і не подякувати. Ми ж не вовки, а люди. Людина говорить дякую, щоб не стати вовком.
ЗДРАСТУЙТЕ
Лісовою стежкою йдуть батько і маленький син. Тиша. Сонце світить. Стукає дятел. Дзюрчить струмок в лісовій глушині, Раптом син побачив: назустріч їм іде бабуся з паличкою. -- Тату, куди йде бабуся? — запитав син. -- Побачити, зустріти чи провести,— відповів батько. -- Коли зустрінемося з нею, ми скажемо їй здрастуйте,— сказав батько. -- Навіщо їй казати це слово? — здивувався син.—Ми ж зовсім незнайомі. -- А ось зустрінемося, скажем їй здрастуйте, тоді побачиш, для чого. Ось і бабуся. -- Здрастуйте,— сказав син. -- Здрастуйте,— сказав тато. -- Здрастуйте,— сказала бабуся і усміхнулася. І син із здивуванням побачив: все кругом змінилось. Сонце за¬світило яскравіше. По верхів'ях дерев пробіг легенький вітерець, листочки заграли, затремтіли. В кущах заспівали пташки — до цього їх не було чути. На душі у хлопчика стало радісно. -- Чому це так? — запитав син. -- Тому, що ми сказали людині здрастуй, і вона усміхнулася.
|