Вихід Вхід Реєстрація

Меню сайту
Хмаринка тегів
Block title
Block content
Форма входу
Освітні сайти

Каталог статей

Головна » Статті » Світ психології

Вихована, зручна, слухняна

Дивлячись на відверті невдачі українського громадянського суспільства в самоорганізації, мимоволі замислишся: можливо, причина провалів демократичних починів лежить зовсім і не в площині суспільно-політичній? Дисципліна, що розуміється як придушення особистості, вимога послуху, культ традиційної залежності дітей від батьків, — звичні принципи виховання в основі і «мажорської» філософії вседозволеності, і рабської філософії терпіння.

Поважати дитину

У сучасній західній традиції виховання спрямоване на ранню соціалізацію. Плюс дотримання повноти громадянських прав дитини. Принципи протестантської етики, непохитне правило «підріс — іди з рідної домівки», опертя на власні сили — основа батьківсько-дитячих відносин у нормальних країнах. Ми поки що тільки навчилися говорити про повагу до особистості дитини. Але це дуже загальне поняття.

А в яких формах воно здійснюється?

Чимало батьків, вихованих у системі примусу, навіть не допускають таких простих речей, як право дітей на вибір — яку казку прочитати, яку футболку надіти, яку кашу їсти, якою фарбою картинку розфарбувати, де погуляти — чи взагалі сьогодні вдома залишитися. Любити дитину часто навіть не передбачає бачити в ній індивідуальність.

Схильність до безцеремонного вторгнення в особисте, інтимне життя дітей властива нашим співвітчизникам, для яких поняття святості особистого простору, права на приватність не існує, — так уже історично склалося. А яку тільки роль не відводять дитині: заручника батьківських амбіцій і комплексів, знаряддя для зведення порахунків. Вона «повинна» виправдати сподівання батьків... Насправді все це прояви неповаги до особистості іншого, відмова йому у праві самому вирішувати як жити.

Тим часом у всьому світі констатують: подружні, шлюбні цінності втратили своє чільне місце в сімейних відносинах. Тепер діти — головна сімейна цінність. Дитина і її інтереси відкрито заявляються як смисл життя батьків, смисл існування сім’ї і основний спосіб самореалізації особистостей батьків, умова гармонії сімейних відносин. Дитина символізує щастя і смисл життя, спонукає подружжя до розвитку сімейних відносин. З іншого боку, будь-яка цінність, котра дуже наполегливо насаджується громадською думкою і, тим більше, підтримується адміністративно, неминуче втрачає привабливість та духовну чарівність. І починає потребувати оновлення. Так зараз відбувається з ідеєю дітородіння й виховання.

Дітоцентризм — виховна концепція, згідно з якою інтереси сім’ї концентруються виключно на дитині. У свою чергу, і дитина — явище, котре підвищує статус подружжя. Дітоцент­ризм серйозно впливає на батьківсько-дитячі стосунки в сім’ї.

Інтенсивна участь батьків у дорослішанні свого чада має зворотний бік — прагнення батьків прив’язати його до себе, зберегти надихаюче відчуття власної «потрібності», затребуваності. Декларуючи бажання виховати в дітях самостійність, насправді батьки підсвідомо ухиляються від виконання цих зобов’язань. У свою чергу, молодь намагається звільнитися від тісних обіймів батьків, але вдається їй це тільки в тому разі, якщо залежна структура особистості не встиг­ла сформуватися.

У нашій культурі дітей заведено любити. А якщо любити не вміємо, то це заведено приховувати за надмірно виявленою турботою. Культ хороших батьків доволі молодий в історії людства. Він став домінуючим підходом буквально менше ста років тому.

Давайте домовимося: якщо в батьків немає зацікавленості у спілкуванні з дитиною, вони не злочинці. Імітувати або демонструвати неіснуючий інтерес не потрібно — це шкідливо для психічного здоров’я і рано чи пізно виявиться. Кожен може віддати стільки любові, зацікавленості, часу й уваги, скільки у нього є. Примушувати не варто ні дитину, ні себе. Чесніше віддати в дитячий садок, аніж із-під суспільної палиці примушувати себе імітувати «хороших батьків». Краще б вам, любі зпідпалично-хороші батьки, не чути, що — і це після всіх ваших нелюдських виховних зусиль! — говорять про вас, підрісши, діти на психологічній консультації.

Народили, піклуєтеся — вже досить хороші. А ідеальних не буває. Ні дітей, ні батьків. Жити життям дитини означає не жити своїм власним життям.

Хороший ведений

Якщо дитина не цінна сама собою, вона стає інструментом підвищення самоповаги батьків. Якщо, звісно, дитина «хороша». А це часто означає — зручна. І для багатьох це синонім слова «вихована». А отже — слухняна. А ще точніше — ведена.

Ведена дитина досить приємна для ока: безвідмовна, ділиться іграшками з усіма, доброзичлива, грає в ігри, які придумують інші діти. Не заходить у конфлікти й підкоряється чужим правилам. А якщо чимось невдоволена, то не показує цього.

Поки що ведена дитина перебуває в підпорядкуванні у батьків, які не дають їй можливості самостійно ухвалювати рішення. Але так формується залежна структура особистості. Якою мірою сьогоднішня слухняна дитина буде безхарактерною, залежною — передбачити складно. Однак конформіст, безпринципний пристосуванець у ній уже сформувався.

Головний спонукальний мотив дій веденої дитини — страх. Наприклад, вона боїться, що, не прийнявши чужих правил, залишиться самотньою. Ось чому ведена дитина прагне відповідати вимогам групи. Щоб бути включеною в гру, вона погоджується з думкою натовпу і робить те, що не подобається, граючи не ту роль, якої хоче і якої гідна. Це може робити її легкою здобиччю для більш активних.

Із часом ініціативніші діти можуть домінувати над такою дитиною, наприклад нав’язавши їй правила гри або роль, яка їм самим здається непривабливою. Ідеї, ініціативи, бажання, думки, а головне — почуття слухняної дитини можуть залишитися поза увагою однолітків, дорослих, та, що найнебезпечніше, — її самої. Вона не привчена звертати увагу на власні почуття й потреби. Адже її бажаннями й почуттями не цікавляться вдома, «вписуючи» дитину в кодекс придуманих кимось правил.

Безвідмовний характер дитини у будь-якому разі — плід сімейного виховання. Якщо ти будеш слухатися — ти хороший, не будеш — поганий. Це так звично, хіба ні?.. І визначає характер та поведінку поза сім’єю на довгі, далеко не дитячі роки.

Ослабити «вертикаль сімейної влади», давати дитині свободу вибору і можливість ухвалювати рішення з найбільш юного віку — протиотрута від залежного характеру. Виявляти увагу до почуттів. Схвалювати будь-які прояви характеру й ініціативи: пропозицію погратися в гру, запропоновану ідею, висловлення невдоволеності (навіть вчинками батьків). Вчити казати «ні!»: якщо тобі щось не подобається, не погоджуйся! Ось, до речі, єдиний спосіб захистити дитину від посягань педофілів, шкільних «неформальних лідерів» та інших, хто зазіхає на особисту гідність чи приватний простір. Навчіть дитину обстоювати власну позицію. Та й самі вислуховуйте її думку в суперечці.

Навчити орієнтуватися на власні почуття, аргументи, розуміння — важливе батьківське завдання. Безвід­мовна, слухняна, ведена дитина часто є безхарактерною і підпорядковується чужим правилам у житті — зі страху залишитися самотньою й діяти самостійно, відповідати за саму себе. Але повага до інших і безвідмовність — абсолютно різні риси характеру.

Якщо син чи дочка співчутливо ставиться до людей, це, звісно, добре. Чуйність — чудова риса. Але в усьому, як відомо, важлива міра. Невміння відмовляти може обернутися для дитини серйозним дискомфортом. Як відомо, посієш звичку — пожнеш характер. Справжній обов’язок батьків — навчити дитину казати «ні», коли це необхідно.

Znuasmall

Джерело: http://dt.ua/SOCIETY
Категорія: Світ психології | Додав: Ann (29.10.2011) | Автор: Алевтина Шевченко
Переглядів: 883 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Вчимося вчитися
Українські Карпати
Лісостеп
Марк Твен
Мішані ліси (Полісся...
Азовське море
Чорне море
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Сьогодні на сайті
Розумники і розумниці © 2017