 |
Староноворічний оберіг — символ достатку |
На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в релігійному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята.
13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.
14 січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії.
Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).
14 січня — перший день Нового року за старим стилем.
Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. виступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі й забави.
Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов'язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, де на відміну від Свят-вечора обов'язково були й скоромні страви.
На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.
Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування — давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім'ї й розквіту господарства.
На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.
На Харківщині зранку 13 грудня із поздоровленнями обходили окремо хлопчики і дівчата, що називалось «меланкувати», а ввечері із щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи:
Прилетіла ластівочка,
Сіла, пала на віконечко.
Щедрий вечір,
Добрий вечір,
Добрим людям
На здоров'я...
Висвітлюючи питання символіки й атрибутики аграрно-календарних свят, треба відмітити, що українське село і робітниче місто у дожовтневий період не знали звичаю новорічної ялинки. Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов'ян у минулому і була запозичена ними, очевидно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст.
Саме ялинка або точніше — різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов'янських народів. З вічнозеленими гілками були пов'язані анімістичні вірування в існування рослинних духів. Так, росіяни в XIX ст. підвішували у дворі «відьмине помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому — як місце його проживання.
За давніми народними уявленнями ялинка втілювала в собі ідею рослинної або життєвої сили. Саме в такому символічному значенні вічнозелена хвоя як специфічний атрибут широко використовувалась (а нерідко й тепер використовується) у традиційно-побутовій обрядовості українців: весільній, поховальній, виробничій (при будівництву житла). Достатньо нагадати тут хоча б весільне гільце, що дуже часто виготовляється (особливо на заході України) із крислатих гілок сосни або ялиці.
Оздоблене весільне деревце, висота якого в деяких районах України перевищує метр, дуже нагадує новорічну ялинку. Логічно припустити, що звичай виття гільця й прикрашання ялинки на Новий рік стадіально споріднені і беруть свій початок із тих часів, коли календарна і весільна обрядовість складали ще нероздільне ціле.
Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення про те, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в бога кожна попросити що завгодно, або що «вода у криницях, перетворюється на вино». До Нового року, як і до свята Купайла, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби. Існували й певні заборони. Так, у гуцулів у новорічну ніч не спали на печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь і Меланка. Можливо, тут позначились якісь давні пережитки культу предків, тісно пов'язаного із культом вогнища.
Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв'язано із святом Василя — Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд «засівання», «посипання», розповсюджений не лише в Україні, а й у східних слов'ян у цілому. Ще вдосвіта по селу ходили посипальники — хлопчики 7—14 років. В руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому:
Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу житяную
Куди махне — жито росте,
Вроди Боже жито, пшеницю
І всяку пашницю.
У полі ядро,
У домі добро.
У полі колосок,
А в домі — пирожок.
Здрастуйте, з Новим годом,
з Василем!
Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб "вдома краще кури неслись", а господар тим часом ішов з коцюбою до сідала і згонив курей, аби "починали скоріше нестись".
Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники - так звані "товариства". Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині головного посівальника садовили на лаву, приказуючи:
- Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости!
Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягнутого в козу "парубка" з великими вухами, зробленими з колосків.
Донедавна новорічне вітання було таким: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров'я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця! Коноплі до стелі, а льон по коліна! Щоб хрещена голівка не боліла!»
За матеріалами www.aratta-ukraine.com
