Каталог статей

Судячи з газетних публікацій і новинних відеороликів, у наші краї теж уже прийшла «американська дитяча хвороба» — синдром дефіциту уваги та гіперактивності, скорочено СДУГ (від англійського ADHD — Attention-Deficit/Hyperactivity Disorder). Насправді нічого нового і суто американського в цьому захворюванні немає, просто раніше людству бракувало знань, коштів і мотивації, щоб приділяти йому належну увагу. З певного часу таку поведінку почали помічати, вивчати і намагатися коригувати сучасними методами.

Не випадково й те, що увага до СДУГ виникла і зміцнилася одночасно з різким зменшенням середньої кількості дітей у сім’ї й таким же різким зниженням дитячої смертності. Безперечно, відіграли свою роль і відносна складність сучасного життя, і практика загальної середньої освіти. Адже можна сказати, що СДУГ — це насамперед «шкільна хвороба».

Різновиди і симптоми

Принципові характеристики СДУГ відбиті в назві: це дефіцит уваги та гіперактивність, які зазвичай супроводжуються імпульсивністю. З іншого боку, ми знаємо, що всі діти час від часу перезбуджуються, вдаються до бездумних вчинків і витають у хмарах. Тобто в більшості цілком нормальних дітей проявляються симптоми СДУГ, але на терпимому рівні, отже, вони зовсім не хворі. Коли ж гіперактивність, імпульсивність, низька концентрація уваги у поєднанні зі схильністю легко відволікатися, починають серйозно заважати процесу навчання й негативно впливати на стосунки з іншими дітьми, поведінку в сім’ї, можна запідозрити наявність СДУГ.

Діагностувати СДУГ нелегко, причому помилку можна зробити в обидва боки: «виявити» СДУГ там, де його немає, і не виявити там, де є (особливо легко прогавити СДУГ, коли головний симптом — дефіцит уваги). Крім того, симптоми, властиві СДУГ, можуть бути наслідком інших захворювань. Тому при діагностиці потрібне ретельне дослідження фахівцем і врахування багатьох конкретних обс­тавин. Очевидно, що поданий нижче огляд у жодному разі не може замінити походу до лікаря (а для певності й не до одного), але може бути корисний як перший крок до усвідомлення можливої проблеми.

Різновид СДУГ номер один: гіперактивність та імпульсивність

Гіперактивні діти постійно перебувають у русі. Вони мчать, хапаючи все, що потрапляє їм під руки, і(або) безупинно розмовляють. Їм важко всидіти спокійно — і вдома за обіднім столом, і в школі на уроках. Вони вовтузяться, крутяться, підхоплюються з місця, притоптують, чіпають і смикають усе, до чого можуть дотягтися, тарабанять по парті пальцями чи ручкою...

Через свою імпульсивність діти не можуть стримати своїх негайних реакцій або подумати, перш ніж зробити. Вони видають неналежні коментарі, не стримують емоцій, діють безоглядно. Нетерплячі, якщо їм пообіцяли якусь приємну річ у майбутньому і «за умови» (зробити щось чи, навпаки, не робити чогось). Вони хочуть обіцяного «тут і зараз». Не менш тяжко їм очікувати своєї черги — в іграх, у будь-яких життєвих ситуаціях. Вони вихоплюють іграшки в інших дітей і можуть ударити когось, хто потрапив їм під руку у випадку гострої фрустрації (відчуття тривоги, безвиході, невдоволення і т.ін., що виникає через неможливість досягти бажаного).

Різновид СДУГ номер два: дефіцит уваги

Дітям з дефіцитом уваги важко невідривно думати про щось одне і нудно займатися тим, що вимагає уваги більше, ніж кілька хвилин поспіль. Щоправда, якщо вони захопляться чимось, що їм по-справжньому цікаво, то можуть займатися цим і триваліший час. На жаль, у коло цих занять рідко входять шкільні предмети, читання і взагалі систематичне пізнавання чогось нового. Особливо погано їм дається виконання домашніх завдань. Часто вони забувають записати, що треба зробити, а якщо запишуть, то забудуть щоденник чи переплутають під­ручник. Якщо уроки все-таки зроб­лено, в них повно помилок і виправлень. Виконання домашніх завдань стає тортурами і для дітей, і для батьків.

Той самий діагноз може давати геть протилежну картину. І тоді діти справляють враження «сплюх на ходу», «відморожених». Можуть бути проблеми зі швидкістю й точністю опрацювання інформації, через що їх нерідко вважають тупуватими. Особливо складно їм сприймати завдання на слух — вони буквально пропускають повз вуха те, що каже вчитель. При цьому в класі вони можуть сидіти тихо й сумирно і навіть імітувати старанність. Крім того, порівняно з гіперактивними та імпульсивними товаришами по нещастю, в такої дитини може бути менше складнощів у спілкуванні з однокласниками чи однолітками у дворі, тому їхні проблеми часто залишаються непоміченими. Але вони потребують допомоги не менше, ніж діти з іншими формами СДУГ.

Третій різновид: симптоми двох перших різновидів СДУГ поєднуються

Це найтяжчий варіант. Важливо розуміти, що не всі симптоми з’являються водночас. Як правило, першими приходять імпульсивність і гіперактивність, а дефіцит уваги може проявитися через кілька місяців, а то й років. Різні симптоми можуть даватися взнаки з різною силою при різних обставинах, зазвичай залежно від ступеня вимог по самоконтролю.

Коротка історія та сучасна епідемія

Уперше СДУГ було включено до реєстру дитячих ментальних розладів у третьому виданні довідника Американської психологічної асоціації (DSM-III), випущеному 1980 року. Сьогодні використовується четверте, виправлене й доповнене, видання довідника, DSM-IV-TR, — 2000 року, і готується до випуску п’яте. Як результат — спочатку в Штатах, а потім і у світі (принаймні на Заході), почалася «епідемія СДУГ».

Перші ознаки синдрому зазвичай проявляються в передшкільному віці або в початкових класах школи. За даними американського Національного інституту ментального здоров’я (NIMH), 5—8% дітей і 4—5% дорослих (так, це не тільки дитяча хвороба!), скоріш за все, мають СДУГ. Це означає, що в класі, де навчаються 25—35 учнів, напевне знайдеться бодай одна дитина з таким діагнозом.

Погано те, що кількість реальних діагнозів, поставлених у тих-таки Штатах, нині перевищує ці дані (хоча й не так сильно, як можна подумати, почитавши пресу). Так, на кінець 2007 року приблизно 9,5% американців у віці від чотирьох до 17 років отримали діагноз СДУГ. Особливо вражає динаміка: починаючи з 1997 року кількість діагнозів СДУГ збільшувалося в середньому на 3% за рік, а з 2003-го по 2007 рік — уже на 5,5% за рік.

Діагноз СДУГ поставлено більш як 13% хлопчиків і менш як 6% дівчаток. Є й вікова різниця: що старша дитина, то вища ймовірність, що в неї виявлять СДУГ, а найчастіше цей діагноз зустрічається в групі «старших тинейджерів» (від 14 до 19 років).

Не виключено, що поширенню епідемії СДУГ сприяли механізм розподілу фондів і грантів на наукові дослідження в американських університетах і наукових центрах, а також схильність людей до масових захоплень. Двома словами: на «модну» тему дають більше грошей, нею займаються набагато охочіше. Та навіть визнаючи можливість такого перекосу, немає жодного сенсу відмовлятися від результатів цієї «моди»: задля здоров’я та благополуччя дітей і їхніх родин усі засоби придатні.

Воно чи не воно?

Та аж ніяк не будь-яка гіперактивна, імпульсивна та неуважна дитина хвора на СДУГ. Як відрізнити нормальний стан від хвороби? По-прос­тому кажучи, уся справа в ступені. Діагностика фактично зводиться до того, щоб визначити, чи вписується поведінка дитини в рамки нормального, притаманного даному віку, чи виходить за них. В останньому випадку дитина потребує медичної допомоги.

Симптоми СДУГ тривають не менш як півроку, а головне — спричиняють істотні перешкоди для нормального життя в різних ситуаціях і «дислокаціях»: у класі, на ігровому майданчику, в сім’ї, у громадських місцях... Варіант, коли симптоми СДУГ начебто і є, але не заважають дитині навчатися й займатися іншими речами, хворобою не є. Не підходить під діагноз СДУГ і ситуація, коли дитина є гіперактивною в іграх, але достатньо всидливою у школі. Кажучи по-науковому, щоб зрозуміти, чи є в дитини СДУГ, фахівець повинен з’ясу­вати, чи має підозріла поведінка ознаки надмірності, довготривалості та всеохопності.

Одне з першорядних завдань при діагностиці — з’ясувати інші можливі причини погіршення поведінки дитини, серед яких можуть бути різкі зміни в житті (смерть когось із родичів, розлучення батьків, втрата роботи кимось із них, переїзд, зміна школи тощо), інші медичні проблеми, від хронічної інфекції до синдрому тривожності та депресії.

Деякі батьки помічають ознаки СДУГ задовго до школи, ще в «тодлерівському» віці (від року-півтора до двох-трьох років — період, коли дитина починає пробувати ходити). До цього «золота» дитина раптом псується на очах: втрачає інтерес до більш-менш осмислених і організованих ігор, без угаву бігає й біситься, воює з батьками і (або) намагається ними командувати. Але тут — тонкий момент. Діти дозрівають із різною швидкістю, у них різні темпераменти, різні вроджені особистісні риси, різний рівень внутрішньої енергії. Тому те, що може здатися ненормальним, насправді цілком іще в рамках норми, просто ближче до її меж. Принаймні не завадить порадитися з педіатром, невропатологом і(або) дитячим психологом чи психіатром. Хоча найчастіше, якщо тодлери некеровані, то це ще не СДУГ, а недозрілість у поєднанні з кипучою енергією, яку можна й потрібно намагатися спрямовувати в «мирне» та корисне для розвитку річище.

Американськими фахівцями, які мають право ставити діагноз СДУГ, є дитячі психіатри та психологи, педіатри, які спеціалізуються на проб­лемах розвитку й поведінки, невропатологи і навіть соціальні працівники, які пройшли спеціальний тренінг. При цьому виписувати лікарські засоби мають право тільки лікарі: психіатри, педіатри та невропатологи, а в дуже обмеженому числі штатів — ще й ліцензовані психотерапевти, які пройшли спецкурс. З іншого боку, у педіатрів і невропатологів є свої обмеження: як правило, вони не займаються психологічною та поведінковою корекцією. Важливо розуміти, що ліки — найостанніший і не завжди обов’язковий крок у лікуванні СДУГ, але буває, що без нього не обійтися.

Звідки воно береться?

Природно, що в батьків, чия дитина захворіла, виникають запитання, звідки взялася ця напасть, що вони зробили не так, що прогавили, у чому помилилися. Переживати не треба. На сьогодні немає переконливих доказів того, що СДУГ може розвинутися вик­лючно під впливом середовища чи методів виховання. Коріння проблеми, скоріш за все, в генетиці та нейробіології. З іншого боку, правильно організоване середовище може істотно знизити гостроту симптомів. Отже, винуватити себе не варто, а от постаратися краще структурувати сімейне життя — неодмінно.

Є дослідження, що свідчать про позитивну кореляцію між курінням і вживанням алкоголю під час вагітності з одного боку, і наявністю СДУГ у дітей таких матерів — з іншого (ще одна вагома причина, щоб кинути курити і пити).

Підвищений рівень свинцю в крові дитини теж позитивно корелює зі СДУГ. Фарби зі свинцем раніше вико­ристовували в житлових будівлях, а ще свинець додавали в бензин. У Шта­тах свинець для таких цілей уже давно заборонено, і в нових будинках згаданої небезпеки немає, але людям, які живуть у старих, можливо, є сенс зробити ремонт і перефарбувати стіни.

Одна з ранніх теорій про причини виникнення СДУГ називала як головний чинник мозкову травму. Справді, у дітей, які перенесли струс мозку, ризик розвитку СДУГ підвищений. З іншого боку, тільки в дуже малого відсотка пацієнтів зі СДУГ є в анамнезі травма голови.

Багато хто звинувачує в епідемії СДУГ харчові добавки (особливо синтетичні барвники) і широку доступність різноманітних солодощів. Наразі наукових підтверджень цієї гіпотези немає, але можливо, що ці чинники справді можуть підсилювати симптоми СДУГ, тому про всяк випадок варто було б обмежити таким дітям дос­туп до «кольорових насолод».

Важливо зауважити, що, починаючись у дитинстві, СДУГ не зникає повністю у процесі дорослішання. У найкращому разі люди якось пристосовуються, у гіршому — їм це не вдається, і хто знає, можливо, саме СДУГ «відповідальний» за чимало невдалих особистих доль, за зруйновані родини, занапащені професійні кар’єри і навіть передчасні смерті.

Дослідження показують, що СДУГ — хвороба сімейна: імовірність того, що в найближчого родича дитини з діагнозом теж буде СДУГ, становить 25%, — а це в рази вище, ніж для загальної популяції. Отже, без генетики тут не обійтися, але й неминучість теж не стовідсоткова. Дослідження в цьому напрямі тривають.